Шкільні будні

"Світла пам"ять воїнам-

інтернаціоналістам".

15 .02. 15

26-річна річниця початку виведення військ 

з Афганістану

Скільки нас скалічила війна?...
І душа в нас плаче та стражда…
Але хай забудеться та фраза –
Я тебе туди не посилав…

Мета заходу: розширити знання учнів про події афганської війни, виховувати повагу та шану до воїнів-інтернаціоналістів та батьків, чиї сини загинули в Афганістані

Двадцять шість років тому почалося виведення радянських військ з Афганістану. Це відповідало Женевському договору між Афганістаном і Пакистаном, підписаним роком раніше.

Згідно з домовленістю, Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в дев'ятимісячний термін, починаючи з 15 травня. США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.

До цього часу перебування радянських військ в Афганістані стало найважливішою темою в перебудовних дискусіях в Радянському Союзі. Адже з самого початку війни робилося все, щоб в пресу проникало якомога менше інформації про події. Протоколи засідань політбюро зберегли ганебні виступи Андропова і Суслова, які вважали, що на надгробках загиблих солдатів не слід писати зайвого, а їх батькам треба говорити якомога менше про обставини смерті синів.

Але навесні 1988 року Радянський Союз йшов до XIX партконференції. У глибокій таємниці готувалися документи про радикальну політичну реформу - з'їзд народних депутатів у травні 1989 року. До цього часу радянські війська повинні були покинути Афганістан.

За іронією історії найтриваліший час там вони провели за Михайла Горбачова, який з літа 1985 року почав розробляти плани припинення військової присутності, про що було повідомлено їм навесні 1986 року на XXVII з'їзді КПРС. Що б не говорилося потім про виконане військове завдання, в 1985 році стало ясно, що моджахедів не здолати, що головним завданням 40-ї армії стає захист південних кордонів СРСР. Центральна влада в Афганістані контролювала лише Кабул, а радянські війська ніяк не могли замінити її в провінціях, обмежуючись лише охороною комунікацій, та й то не завжди ефективною. Родоплемінний лад різних афганських етносів продемонстрував свою непереможність як раніше у війні з Британією, так і десятиліття потому у війні з коаліцією західних держав.

З 1987 року США почали поставляти моджахедам створені ще в 1981-му ПЗРК «Стінгер». Радянська авіація, в першу чергу вертолітна, втратила панування в повітрі. Якщо до того Мі-8 літали на граничній висоті 6000 метрів, то з появою «Стінгерів» їм довелося перейти на польоти на вкрай низьких висотах в горах, що самим негативним чином позначилося на бойовій ефективності. Літак АН-12 здійснив вимушену посадку в Кабульському аеропорту після того, як був підбитий на висоті 9000 метрів. Стало ясно, що «Стінгери» паралізують не лише військову, а й транспортну авіацію.

Залишалося тільки одне: приховати військову поразку не колишніми сусловськими, а новими, перебудовними, методами. Афганська тема стала широко висвітлюватися в пресі, що було оголошено досягненням гласності, хоча насправді було її використанням у пропагандистських цілях. Кульмінацією стало шоу на мосту через Амудар'ю, на якому командувач 40-ю армією, який провів до того ніч в готелі на радянській території, пішки пройшов в якості замикаючого колону наших військ. Його заява, що за його спиною не залишилося жодного радянського солдата, не відповідала дійсності. Залишалися полонені, долею яких зайнялися переважно громадські організації в СРСР і за кордоном.

Другий з'їзд народних депутатів у 1989 році прийняв постанову з політичним і моральним осудом введення військ в Афганістан. Афганський синдром на довгі роки вразив тих, хто побував на війні. Їх намагалися завербувати різні політичні сили, але потенціал і солідарність тих, що воювали, були сильно перебільшені. Хрест на ілюзіях про бойове братерство поставили жахливі війни дев'яностих років між різними ветеранськими організаціями.

Вивести людей з війни виявилося легше, ніж вивести війну з людей.

“Афганці” – так називають воїнів – інтернаціоналістів, чоловіків, що відслужили в далекій і незнайомій країні Афганістан.

Сльози жалю і співчуття виступали на очах у кожного, хто дізнавався, що його син, друг, родич або ж просто знайомий служитиме в Афганістані. Потрапляли туди 18 – річними юнаками, наївними та мрійливими, що нічого ще в своєму житті не звідали, що дали військову присягу і мусили її виконувати. А за два роки поверталися посивілими загартованими у війні мужами, навченими виживати у будь – яких умовах, яким довелося вбивати та дивитися в очі смерті самим. А найстрашніше – втрачати бойових товаришів, бачити, як на твоїх руках вмирає друг, побратим, командир…

фільм

Вже 26 років минуло, а в пам’яті “афганців” і досі живе та війна – приходить у спогадах, у снах. Цього дня збираються вони, щоб побачитись, поспілкуватись, згадують страшні миттєвості, поминають своїх друзів, які залишилися навічно молодими, навічно в строю.

Виведення радянських військ з Афганістану почалося 15 травня 1988 року, відповідно до укладених в квітні 1988 року Женевських угод про політичне врегулювання становища навколо ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в дев'ятимісячний термін, тобто до 15 лютого наступного року.

За повідомленнями, в перші три місяці Афганістан покинули 50 183 військовослужбовців. Ще 50 100 осіб повернулися в СРСР у період з 15 серпня 1988 по 15 лютого 1989 року.

Операція з виведення військ постійно піддавалася атакам з боку душманів. за інформацією газети «Вашингтон пост», всього в цей період було вбито 523 радянських солдата.

15 лютого 1989 року генерал-лейтенант Борис Громов, згідно з офіційною версією, став останнім радянським військовослужбовцем, який переступив по Мосту Дружби кордон двох країн. Насправді на території Афганістану залишалися як радянські військовослужбовці, що потрапили в полон до душманів, так і підрозділи прикордонників, що прикривали виведення військ та повернулися на територію СРСР лише в другій половині дня 15 лютого. Прикордонні війська КДБ СРСР виконували завдання з охорони радянсько-афганського кордону окремими підрозділами на території Афганістану до квітня 1989 року

На відзначення 25-ї річниці виведення військ колишнього Союзу РСР із Республіки Афганістан 14 лютого 2014 року встановлена відзнака Президента України — пам'ятна медаль «25 років виведення військ з Афганістану»

Історична довідка: 15 травня 1988 року відповідно до Женевської угоди почався перший етап виводу військ із Афганістану. Останній, другий, етап закінчився 15 лютого 1989 року. Через афганську війну (1979-1989 рр.) пройшло понад 160 тисяч осіб, призваних до лав Радянської Армії з України.
Тривала афганська війна жорстоко зачепила усіх її учасників, і особливо сім’ї. Це незагоєна рана, невідступний біль. Загальні незворотні втрати 40-ї армії, частин, підрозділів КДБ, МВС, прикордонних військ та інших відомств склали 14751 особу, 298 зникли без вісті. Більш як 200 тисяч солдатів і офіцерів були нагороджені бойовими орденами та медалями, а 87 стали Героями Радянського Союзу.
  Афганська війна залишила тяжкі наслідки для України. Не повернулися додому 3360 її синів, з яких 3280 загинули, а 80 пропали без вісті та потрапили в полон. На сьогоднішній день в Україні мешкає близько 150 тисяч учасників війни в Афганістані. З них було поранено понад 8000 і 3560 стали інвалідами. Залишились без підтримки синів 1982 батька і 2729 матерів здебільшого пенсійного віку. Стали вдовами 505 жінок і сиротами — 711 дітей.
  15 лютого воїни-інтернаціоналісти України відзначають на державному рівні День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, ініціатором якого виступила Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

26 років тому в Афганістані закінчилася десятилітня військово-політична спецоперація Радянського Союзу, участь у якій взяли 160375 військовослужбовців – вихідців з України, 3360 з яких – загинули, 72 – пропали безвісти, 3560 – стали інвалідами.
Згодом війну в Афганістані керівництво тодішнього СРСР визнало політичною помилкою, однак це аж ніяк не применшує особистого подвигу тих, хто став прикладом самопожертви та вірності військовій присязі.
Афганська кампанія залишила невиліковну рану в душах та серцях тих, хто пройшов вогненними гірськими стежками, хто втратив друзів, синів чи батьків.

«СИВІ ПАСМА ГІРКОТ…»

Афганській війні оцінку виніс час. Воєнні події стали історією, а ті, хто там був – ветеранами, учасниками бойових дій. Трохи дивно ставити іменник «ветеран» поряд з молодими людьми, у яких, на перший погляд, лише сиві пасма в волоссі видають пережите. Але, вдивляючись у глибокі очі вчорашніх солдатів, розумієш: їх серця зранені, у снах вони й досі йдуть в атаку. Проте найобразливіше «афганцям» чути бюрократичне «я тебе туди не посилав!» Посилали. Бо армія воює не з власної волі, вона лише виконує наказ. Свій «інтернаціональний» обов’язок …..